Вісім років по тому війна в Україні повертає болючі спогади про вторгнення до Криму

18 березня вісім років тому Росія нелегально анексувала український Крим. Рани анексії ще не загоїлися в Україні, та для багатьох українців безжалісна війна керівництва Росії проти України повертає болючі спогади того, як був захоплений Крим 2014 року.

Багато чим життя Олександри Дворецької відлунює трагедії, що спіткали Україну протягом останніх десяти років.

Олександра (31) утекла з рідного Криму вісім років тому, коли Росія вторглася та незаконно анексувала український півострів на Чорному морі. Колись вона була активісткою за демократію, що допомагала організовувати публічні протести проти окупації Криму Росією, а за останніх вісім років вона не поверталася додому через страх за свою безпеку.

«Я скучаю за усім, що стосується Криму, – говорить вона, витираючи сльози з очей. – Я завжди думала, що проведу ціле життя в Криму, я ніколи не розглядала можливості жити деінде».

Чоловік Олександри є родом з Луганську – одного з міст на сході України, що було окуповане 2014 року проросійськими сепаратистами за підтримки Москви.

Пара змогла розпочати життя знову у Києві – далеко від своїх рідних місць.

Але 24 лютого російський президент Володимир Путін розпочав повномасштабну війну проти України, вбиваючи тисячі людей, спричиняючи руйнування по цілій країні, що примусило залишити свої домівки понад три мільйони українців, а половина з них – діти.

Олександра була вимушена тікати удруге.

«Я ніколи не думала, що ця ситуація повториться, що я буду вимушена знову пакувати свої сумки та залишити свою оселю», – ділиться вона.

Зараз вона знайшла прихисток у Німеччині разом із своєю матір’ю та шестирічним сином. Її батько залишився в Києві, щоби боротися з російським військом.

Небезпечна активність

Історія політичної активності Олександри сягає проєвропейських протестів на Майдані узимку 2013 – 2014 років. Вона уперше співорганізувала кримський частину Майдану перед тим, як долучитися до головного протестного руху у Києві у січні 2014 року.

Коли російські сили прибули до Криму у лютому, вона повернулася до Сімферополя, щоби допомагати організовувати вуличні протести проти окупації.

Минули декілька тижнів, і, на жаль, двоє її колег-активістів були затримані. Вона попередила журналістів, але ситуація дуже швидко погіршилася.

Озброєні люди підійшли до Олександри та журналістів та наказали їм витерти відзнятий матеріал, а також погрожували. А у відділку поліції, де тримали її друзів-активістів, її сказали, що їх передали російським силам.

Олександра знала, що її час у Криму скінчився. Вона попрямувала одразу на залізничний вокзал та сіла на перший ж потяг до Києва.

«Я поїхала у спішці у позиченій куртці, не маючи навіть можливості попрощатися з моєї сім’єю, – пригадує вона. – Це був мій останній день у Криму».

Кримські татари знову на перехресті

Зарема, журналістка, все ще мешкає у Криму, але останні вісім років також були болісними для неї та її оточення.

Зарема, кримська татарка, представниця корінної меншини Криму.

2014 року, коли російські війська отримали контроль над Кримом, кримські татари були серед тих, хто найгучніше опирався російському вторгненню на їхню рідну землю.

З того часу вони заплатили дуже високу ціна за свою непокору.

«Ми живемо у страху», – говорить Зарема, що попросила, щоби її ім’я було змінене з причини безпеки. – З цією анексією усі наші страхи, усі випробовування, що їх переніс наш народ з 1944 року – усе це раптом випливло на поверхню».

Кримські татари, переважно мусульманський народ тюркського походження, складає приблизно 12 відсотків від 2-міліонного населення Криму.

У травні 1944 року ціле кримськотатарське населення було депортоване згідно з наказами радянського лідера Йосифа Сталіна через нібито симпатії до нацистської Німеччини.

Залізничні вагони для худоби набили цілими сім’ями людей та відправили до Центральної Азії. Приблизно 8 000 кримських татар померли по дорозі, а десятки тисяч вмирали від голоду, виснаження та хворіб протягом трьох років після примусового переселення.

Відповідно до різних підрахунків, від 20 до 46 відсотків кримських татар загинули внаслідок депортації.

Хоча вони були повністю реабілітовані 1967 року, депортація залишається глибокою травмою для кримських татар, а для багатьох з них російське правління асоціюється з пригнобленням та стражданням.

Сьогодні кримські татари бояться, що вони знову стануть мішенями для Москви.

«Ми боїмося, що російська влада знову вирішить, що ми є нелояльний народ та з нами трапиться щось жахливе, – розповідає вона. – Якщо знову почнуться етнічні чистки, не буде нікого, хто нас захистить».

Безжалісна кампанія репресій

Переслідування кримських татар почалося невдовзі після вторгнення Росії у Крим. Активістів та протестувальників постійно затримували, залякували, а у деяких випадках їх викрадали посеред білого дня.

15 березня 2014 року понівечене тіло Решата Ахметова, кримського татарина, що був викрадений під час мирної демонстрації проти російської окупації було знайдено на околицях Сімферополя.

Його поховали 18 березня – у день, коли Путін тріумфально проголосив анексію Криму, даючи обіцянки захищати етнічні групи на півострові.

Зарема каже, що вбивство Ахметова пронизало струмом усіх кримських татар.

«Саме тоді нам стало реально лячно, – каже вона. – Ми почувалися настрашеними та цілком незахищеними».

Упродовж наступного року пропали уже кільканадцять кримських татар. Щонайменше шістьох із них, включаючи Ахметова, було знайдено мертвими. Інші вважаються такими, що провали безвісті.

Водночас, новий московський уряд Криму швидко розправився з унікальною культурою кримських татар та їхнім почуттям ідентичністю.

Кримськотатарські ЗМІ було закрито або перероблено на російськомовні рупори Кремля. Кримськотатарська мова практично зникла з публічного простору.

Меджліс – найвищий орган кримських татар – було проголошено «екстремістським» та розпущено, а його лідери були вимушені жити на засланні.

Одним з найбільш болісних ударів для кримських татар було те, що їм заборонили відмічати річницю сталінської депортації свого народу.

«Упродовж 30 років ми збиралися на площах у наших містах, щоби віддавати данину жертвам, – каже Зарема. – А сьогодні нам вже не дозволяють організовувати поминальні заходи. Ми навіть не можемо сумувати за мертвими та віддавати їм шану».

«Ми замкнені»

Для Зареми теперішня війна Путіна проти України є жахливим нагадуванням вторгненням у Крим вісім років тому, що, на її думку, вимостило шлях до сьогоднішньої трагедії.

Вона сердиться на міжнародну спільноту за те, що вона бачить, оскільки вона приглушила реакцію на анексію її рідного краю 2014 року, та вона є нажахана ненавистю, що рясно ллється з російського державного телебачення Росії.

За її словами, московська пропаганда перетворює людей на «тварин».

Упродовж восьми років дезінформація та пропаганда навколо анексії Криму була одною з найпоширеніших тем, яку просувала російська машина дезінформації.

Уночі Зарема та її діти тепер регулярно прокидаються звуками ракет та риком російських реактивних літаків, що літають над головами та бомбардують континентальну Україну.

Через ризик репресій Зарема може виливати свою злість лише у приватних колах.

Згідно з новим російським законом, було запроваджено покарання у формі ув’язнення до 15 років за розповсюдження інформації, що суперечить наративу влади щодо війни в Україні, що означає, що інакомислення стало ще небезпечнішим у Криму.

“Я хочу кричати, але мушу стишитися, – каже вона, ковтаючи сльози. – Ми є замкнені. Все, що ми можемо зробити, це поспитати наших українських друзів, чи вони є у безпеці, написати їм та молитися про те, щоби ми отримали відповідь”.