1000 й 4000 днів використання дезінформації для приховування воєнних злочинів і звірств

Від початку повномасштабного вторгнення в Україну російська армія скоїла численні воєнні злочини. Безліч доповідей Незалежної міжнародної комісії ООН із розслідування подій в Україні демонструють цілковите й усвідомлене ігнорування Росією міжнародного гуманітарного права та людських життів загалом:

«Комісія задокументувала порушення, як-от незаконне використання зброї вибухової дії, невибіркові удари, порушення особистої недоторканності, зокрема страти, тортури й жорстоке поводження, а також сексуальне та гендерне насильство. Також було встановлено порушення прав дітей.»

Коли спливає понад 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, стає очевидним: єдине, що трапляється частіше, ніж російські воєнні злочини, — це дезінформація, яка використовується для їх приховування.

Очевидно, що Кремль пишається деякими воєнними злочинами й не вважає за потрібне приховувати їх. Наприклад, незаконну депортацію українських дітей до Росії, за яку Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна й уповноваженої з прав дитини Марії Олексіївни Львової-Бєлової, представляють як гуманітарну місію. Російські контрольовані державою телеканали транслюють жалісливі історії про те, як російські сім’ї шикуються в чергу, щоб усиновити сиріт із Донбасу.

Жодних зусиль не передбачається для приховування навмисних ударів по критичній цивільній інфраструктурі, зокрема електромережах України, що також є воєнним злочином.

Щодо решти злочинів — тортур, зґвалтувань, убивств і руйнувань, то дезінформація та інформаційне маніпулювання залишаються надійними інструментами Кремля.

Уроки, винесені зі збиття MH17

Одним із найбільш ранніх і сумнозвісних прикладів російської дезінформаційної стратегії заперечення, зняття із себе відповідальності й відволікання уваги від своєї вини за порушення міжнародного права стала реакція Москви на збиття літака рейсу MH17 авіакомпанії Malaysia Airlines. Понад десять років Кремль заповнював інформаційний простір брехнею та конспірологічними теоріями, намагаючись переконати аудиторію, що «правди ніколи не дізнатися». Однак міжнародні розслідування підтвердили провину Росії незважаючи на те, що Москва продовжує все заперечувати, як зазвичай, покладаючись на дезінформацію, щоб уникнути відповідальності.

Головною тактикою цих кампаній є заперечення. Після того як навесні 2022 року стало відомо про звірства російських військових у Бучі, російські посадовці спочатку відкинули докази масових убивств мирних жителів, назвавши їх фальсифікаціями, а фотографії та відео — інсценованими провокаціями. Аналогічно після удару по залізничній станції в Краматорську Москва брехливо заявила, що ракета, використана для атаки, уже не перебувала на озброєнні Росії, незважаючи на очевидні докази причетності російських військ. Після бомбардування пологового будинку в Маріуполі Міністерство закордонних справ Росії звинуватило Захід в «інформаційному тероризмі» проти Москви, стверджуючи, що фотографії руйнувань сфабриковано.

Аби зробити свої прямі заперечення фактів більш переконливими, прокремлівські ЗМІ часто заглиблюються у вигадані «технічні деталі», щоб створити ілюзію достовірних технічних знань. У результаті з’являються заяви, які є настільки ж абсурдними, як і безглуздими. Наприклад, стверджувалося, що тіла людей, які загинули під час аварії MH17, були «несвіжими» або, у випадку з різаниною в Бучі, що жертви нібито «ворушилися». Отже, усе це було «інсценовано». Кремль використовував аналогічну тактику для заперечення воєнних злочинів у Сирії.

Зняття із себе відповідальності — ще один логічний крок і важливий інструмент у російському посібнику з маніпулювання. У багатьох випадках Москва звинувачує у своїх звірствах українські війська. Наприклад, бомбардування пологового будинку в Маріуполі було виправдано безпідставними заявами про те, що будівля нібито використовувалася «радикальними» бойовиками. Цей наратив пов’язаний із давньою кремлівською брехнею про нацистів, які нібито контролюють Україну. Те саме стосується бомбардування драматичного театру в Маріуполі, де ховалися сотні мирних жителів.

Відволікання уваги, особливо за допомогою конспірологічних теорій, ефективніше заплутує ситуацію. Прокремлівські джерела поширюють суперечливі версії, щоб спричинити плутанину, наприклад стверджуючи, що жертви в Бучі були або акторами, найнятими кліпмейкером, або проросійськими колаборантами, страченими українськими військовими. Просуваючи відразу кілька абсурдних наративів, що часто суперечать один одному, Кремль прагне не тільки приховати факти, але й повністю вичерпати спроби їх критичного аналізу.

Іноді зусилля щодо відволікання уваги набувають масштабу повноцінної кампанії інформаційного маніпулювання. Наприклад, після Бучанської різанини Польща зіткнулася з масштабною атакою тролів, які спамили польські ЗМІ, відправляли листи з погрозами польським політикам і посилювали обговорення Волинської різанини часів Другої світової війни в польських соціальних мережах. Метою цього було вбити клин між Польщею та Україною в критичний момент і применшити звірства в Бучі за допомогою маніпулятивних історичних паралелей.

Цикл насильства й брехні

Кінцевою метою таких дезінформаційних кампаній є захистити Росію від відповідальності за її воєнні злочини. Із цією метою Кремль, за допомогою своєї скоординованої мережі контрольованих державою ЗМІ, дипломатичних каналів і тролів у соціальних мережах, постійно переписує реальність так, що будь-які спроби розслідувати факти стають марними. Не «Росія цього не робила», а «ми ніколи не дізнаємося, хто це зробив».

Для Кремля брехня й насильство взаємопов’язані: насильство приховує брехню, а брехня виправдовує насильство. Саме тому міжнародні зусилля щодо притягнення до відповідальності винних у воєнних злочинах Росії такі важливі: це єдиний спосіб розірвати цей цикл насильства й брехні.