Російський «мир» на практиці: життя в Україні в умовах російської окупації

Минуло понад 1000 днів від моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну, і в той час, коли підтримка України по обидва боки Атлантики має вирішальне значення, украй важливо враховувати його довгострокові наслідки, зокрема для українців, які проживають на тих 18 відсотках території України, які наразі перебуває під російською окупацією. Російська окупація передбачає щось набагато більше, ніж просто зміну прапорів і паспортів. Це стало очевидним від моменту першого вторгнення Росії в Україну у 2014 році.

Окупація призводить до колосальних людських втрат. Це ми з’ясували взимку й навесні 2024 року під час проведення 17 інтерв’ю з українцями, які проживали в Київській, Харківській, Херсонській і Донецькій областях і пережили російську окупацію, поки врешті не втекли або не були звільнені українською армією. Такі місця, як Буча, Ягідне чи Ізюм, після звільнення стали страшними символами скоєних там воєнних злочинів. Менш відомою частиною досвіду окупації є когнітивне насильство, яке здійснюють російські окупанти: стирання української ідентичності, використання пропаганди й спроби окупувати «серця й уми». Усе це не обійшлося без навмисної дезінформації, яка може легко вкоренитися в хаотичному інформаційному просторі. Відчуття безнадійності, що виникає в результаті, відіграє вирішальну роль у зламі спротиву, змушує українців підкорятися, а іноді й співпрацювати, що постійно ускладнює деокупацію в той час, коли Київ не має для цього ресурсів.

Інформація як рятівне коло в період ранньої окупації

На початку окупації спілкування з іншими людьми та збір інформації були водночас неймовірно важливими й дуже складними. Деякі респонденти не одразу зрозуміли, що розпочалася окупація. Лікарні, школи та інші об’єкти інфраструктури припинили свою діяльність практично відразу після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Те саме часто відбувалось і з мережами мобільного зв’язку. Для деяких респондентів пошук сигналу був цілодобовим і небезпечним заняттям, яке було так само важливим для виживання, як і ручний збір води та їжі. Там, де функціонували мобільні мережі, перебої з електропостачанням призводили до серйозних проблем із заряджанням телефонів.

Тому важливі рішення, які люди ухвалювали в перші дні окупації, як-от вибір залишитися чи спробувати тікати, часто ґрунтувалися на фрагментарних знаннях та інстинктивних реакціях. Респондент із передмістя Києва згадав, як складно було ухвалити рішення про евакуацію в цьому хаотичному інформаційному просторі. У той час як сусіди переконували тікати, попереджаючи, що російські солдати вже ввійшли до їхніх будинків, друзі, які мали зв’язки у вищих ешелонах української адміністрації, порадили не робити цього в той момент.

Там, де окупація тривала, українські мережі мобільного зв’язку зрештою припинили роботу. Респондент із Херсона згадав, як проїхав через усе місто, щоб дізнатися, чи живі його родичі. Деякий час потому російські SIM-карти стали єдиним способом зв’язку із зовнішнім світом, а також джерелом отримання інформації. У деяких місцях, наприклад у Херсоні, отримати їх можна було лише за умови надання окупантам своїх паспортних даних. Після цього єдиним способом отримати інформацію з українських джерел було VPN-з’єднання.

Безнадійність як когнітивна окупація

Слід зазначити, що всюдисуще поширення мізінформації та дезінформації посилило почуття страху й безнадійності серед населення. Як розповів нам один із респондентів, який пережив облогу Маріуполя: «Люди думали, що світ забув про них». Цей відчай може призвести до паралічу суспільства, що має зламати будь-який спротив. Один із респондентів у Харківській області згадав, що не прислухався до заклику родичів втекти й приєднатися до них у Харкові, оскільки був переконаний, що «Харкова більше немає». Доволі часто поширювалися чутки, підживлювані як відсутністю достовірної інформації, так і навмисними хибними наративами, які поширювали російські військові.

Це особливо згубно, зважаючи на те, що чимало наших респондентів підкреслювали, що необхідність зберігати надію на швидке закінчення окупації була їхньою найважливішою стратегією виживання, «навіть якщо це [було] лише тьмяне світло в кінці тунелю». Зважаючи на неправдиву інформацію про стан війни, ця стратегія виживання стає нестійкою.

Когнітивна окупація була стороною тієї ж медалі, що й систематичні практики насильницького придушення. Фізичне насильство було й залишається одним із головних інструментів російського терору. Окупанти систематично викрадали, катували й убивали проукраїнських активістів і ветеранів війни, а також усіх, кого підозрювали в діяльності руху спротиву. Для з’ясування місцезнаходження осіб, які їх цікавили, вони використовували підготовлені списки, міські архіви й облікові записи колабораціоністів. Ветеран війни з Херсонської області розповів, як його били й катували струмом, прикріплюючи до вух обладнання для тортур. Проблеми зі спиною і високий артеріальний тиск, які він досі відчуває, є гірким нагадуванням про те, як «добре» жити під владою Росії та що чекає на тих, кого окупанти вважають загрозою своїм наративам. Важко було позбутися думки про те, що саме знайомі видали його окупантам: «Найважче — це коли люди, яких ти знав усе життя, вирішують перейти в „російський світ“ і зраджують тебе».

Захоплення сердець і умів та стирання української ідентичності

Там, де зберігалася окупація, Росія зміцнювала власний адміністративний та економічний контроль і активізувала зусилля щодо «русифікації» місцевого населення, використовуючи матеріальні стимули та ідеологічну обробку. Найбільш прямою формою цієї «русифікації» був тиск окупантів на українців задля змушення їх прийняти російський паспорт, практично унеможлививши доступ без нього до таких основних послуг, як медична допомога й соціальні пільги.

Крім батога, окупанти використовували й пряник. В умовах обмеженого постачання продовольства вони використовували гуманітарну допомогу як нагороду за підкорення. Інші заходи передбачали продаж дешевого російського алкоголю в підозрілій тарі, наприклад у Херсоні, а також різке підвищення пенсій і спонсоровані поїздки на відпочинок, щоб схилити на свій бік людей похилого віку. За словами наших респондентів, останній підхід часто виявлявся ефективним.

Росія переслідувала й продовжує переслідувати свою мету — викорінити почуття національної ідентичності в українців і назавжди змінити демографічну ситуацію на окупованих територіях. Використовуючи методички, плакати в радянському стилі й гучномовці, російські солдати розповсюджували пропаганду, стверджуючи: «ми прийшли врятувати вас» — і обіцяючи казкове життя в новому російському світі. Чимала кількість шкіл на окупованих територіях, які від самого початку були закриті, згодом стали полем битви за ідеологічну обробку, а російські навчальні програми витіснили українську освіту. Новий режим часто або залякував учителів, вимагаючи від них співробітництва, або замінював їх на некваліфікованих осіб. На робочих місцях відбулися кардинальні зміни (наприклад, один із респондентів розповів, що ховав українські прапори від окупантів, «як це робили партизани під час Другої світової війни»). Були особи, які співпрацювали із цим режимом. Одні — із відчаю, інші — із власних переконань. Дехто прагнув підвищення: «Деякі люди, які торгували яблуками на ринках, раптово зайняли високі посади в адміністрації». Інші вважали, що зрештою їм доведеться пристосуватися до панівного режиму.

Стирання української ідентичності

За допомогою цих засобів російські окупанти успішно проводять свою політику щодо надання культурній, економічній та політичній окупації постійного характеру. Що довше триває окупація, то сильнішою є інтеграція цих територій у Росію і то важче їх повернути. Те саме стосується суспільних наслідків, однак не в усіх випадках. Виникає спокуса припустити, що ті, хто сьогодні залишається на окупованих територіях, є ідеологічно сприйнятливими до політики Росії. Урешті-решт багато хто виїхав. Проте, як нагадали нам наші респонденти, рішення поїхати — це набагато складніший процес, який залежить від багатьох факторів, як-от соціальні зв’язки та відносини, здебільшого значні фінансові витрати, а інколи й відсутність знань та інформації про способи втечі. Для тих, хто залишився, деокупація — єдиний спосіб знову жити під керівництвом України як українці.

Тому боротьба з когнітивною окупацією залежить від надії на деокупацію та повернення в Україну. Отже, політичні дебати про мирні плани є невіддільними від розмов про реалії російської окупації та її наслідки для українців. Будь-яка пропозиція чи тиск на Україну задля замороження війни на її нинішній лінії фронту має зважати на людську ціну таких «рішень». Те, що може здатися більш легким виходом чи єдино можливим політичним компромісом, насправді є особистою трагедією для тих, хто пережив окупацію, — тих, чиї сім’ї розлучили, або тих, хто став свідками воєнних злочинів, які, імовірно, ніколи не буде розкрито. Як сказав один із респондентів: «Було вкрай важко все це пережити. Я нікому цього не бажаю».

Ця стаття ґрунтується на висновках, опублікованих у звіті They came to “liberate” us and left us with nothing («Вони прийшли, щоб „звільнити“ нас, і залишили нас напризволяще»), підготовленому в межах проєкту The consolidation of de facto regimes: A comparison of post-Soviet cases («Консолідація фактичних режимів: порівняння пострадянських випадків») за фінансування некомерційної організації VW Stiftung.