Російська культурна спецоперація | наступ

«Наш (російський) культурний експорт важливіший за культурний імпорт… А наші останні виставки за кордоном – це просто потужний культурний наступ. Якщо хочете, певного роду «спецоперація» – це пряма цитата Михаіла Піотровського, директора Санкт-Петербурзького Ермітажу. В інтерв’ю, яке є у вільному доступні російською та англійською, він чітко заявляє, що сприймає російську культуру за кордоном як інструмент культурного домінування. А виставки російського мистецтва в Парижі метафорично називає «російським прапором, що майорить над Булонським лісом».

Така російська риторика геть не нова. Вона впродовж століть домінувала в державній політиці, особистих переконаннях, а відтак і у російській літературі та мистецтві, водночас вміло поєднуючись з наративами про «культуру поза політикою» та про «красу, яка врятує світ від жорстокості». Російська культура віддавна слугувала імперським інструментом вивищування Росії над народами, які стали жертвами її колоніальних амбіцій. Найвидатніші російські поети, як от Лермонтов чи Пушкін, майстерно й переконливо формували імперський, колонізаторський, російський ракурс, пишучи про Кавказ і Україну. Більш-менш уважно аналізуючи найвідоміші твори російської літератури, нескладно помітити, що вони просякнуті імперським дискурсом та романтизацією завойовництва і жорстокості, наслідки яких замовчуються.

Отож, погляньмо на стратегії, які Росія впродовж століть використовувала в інтелектуальних та творчих галузях.

1. Поглинай

Тим хто прагнув сягнути кар’єрного успіху в інтелектуальній або мистецькій професії в Російській імперії, необхідно було влитися в російське інтелектуальне, академічне, професійне, мистецьке середовище. Це правило діяло в усі часи, включно з радянською епохою. Усі національні культури зводилися до етнографії, а їхній розвиток блокувався. Наслідком цього є суперечності щодо приналежності багатьох діячів мистецтва, які навчалися та працювали в Російській імперії. Адже навіть якщо їхня національна ідентичність була для них важливою, досить часто вона розчинялася в домінантному контексті російських наративів та мови. На цю ситуацію нашаровувалися депортації цілих народів, які були невід’ємною частиною політики Російської імперії, що ще більше заплутувало визначення будь-якої національної ідентичності.

Вагома деталь про яку не варто забувати в цьому контексті – графа «національність» у радянських паспортах. Коли радянські громадяни у віці 16 років отримували своє перше посвідчення особи, національність вказувалася за їхнім «вільним вибором». Це означало, що походячи, скажімо, із бурятсько-вірменської родини легко можна було назватися росіянином чи росіянкою. І такі «вільні рішення» не були рідкістю. Адже «євреї за паспортом» стикалися з численними кар’єрними перепонами, а діти сімей «українських націоналістів» мали проблеми зі вступом до ВУЗів. І скільки б СРСР не пропагувався як «рівноправна спільнота вільних, братніх народів», варто визнати, що титульною нацією залишалися насправді росіяни. І поширене у світі сприйняття усього радянського, як російського є одним із наслідком такого порядку речей.

На додачу до цього, кафедри славістики скрізь у світі були дуже російськоцентричними. Іншим слов’янським мовам та літературам, якщо й приділялась якась увага, то її було значно менше. У той час, як російську літературу перекладали та популяризували, білоруську та українську маргіналізували, розглядаючи як складову так званого панслов’янського простору. Відтак геть не випадковою є тенденція асоціювати слов’янську культуру насамперед із російською, особливо таке сприйняття поширене за межами Європи.

Одним із найяскравіших прикладів такого викривлення є «Російський авангард», до якого звично включають такі імена, як, для прикладу, Казимир Малевич. Багато музеїв та медійних ресурсів уже змінили опис походження відомого художника з простого «росіянин» на «народжений в Україні від батьків польського походження».

Ще один приклад – серія пастелей Едгара Деґа, які також підпали під процеси перегляду музейниками формулювань і назв, відтак у 2023 році Нью-Йоркський Метрополітен-музей перейменував їх із «Російських танцівниць» на «Танцівниць в українському вбранні», а Національна галерея у Лондоні — на «Українських танцівниць».

Нині більш ніж очевидно, що визначення приналежності митців та діячів культури, яких раніше було прийнято вважати російськими не може спиратися лише на їхнє місце народження та національність згідно з документами.

2. Змушуй замовкнути і винищуй

Хоча мімікрія та асиміляція були необхідними елементами успіху, не усі були готові зрадити своїй національній ідентичності та відмовитися від важливих контекстів у своїй творчості та професійному житті. Тому російська влада різних епох вдавалася до радикальних методів нейтралізації найбільш упертих.

У XVII – XX століттях російська державна політика щодо національних мов і літератур була активно спрямована на викорінення «небезпечних елементів». Найсуворіші заборони, такі як Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876), забороняли писати, видавати та навчати національними мовами під загрозою переслідування, арешту та навіть страти.
Метою Російської імперії чітко проголошується тотальна русифікація, що підтверджується офіційними документами. У результаті такої примусової русифікації у великих містах до української ставилися зневажливо, як до селянської «телячої мови».

«Розстріляне Відродження» (1936 – 1937) – один із найтрагічніших прикладів знищення української культурної інтелігенції. Понад 200 українських діячів культури було закатовано і страчено в тюрмах за звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі”. Незважаючи на те, що значна частина митців вірила в ідеї соціалізму та комунізму, їх однаково змусили замовкнути, адже сильні українські голоси були загрозою для російського домінування.

Театр «Березіль» заснований Лесем Курбасом, діяв з 1922 по 1933 роки.

3. Міть територію та нав’язуй культуру

На добре підготованому ґрунті, розчищеному від національних культур, було легко нав’язувати російську культуру, як «найвеличнішу». На всіх окупованих територіях російська мова була обов’язковою у школах, а вчителі російської отримували надбавку до зарплати. Кандидатські дисертації в усіх радянських республіках захищалися лише російською, і більшість фахової літератури також була доступна теж лише російською. А російська література була окремим ключовим предметом у шкільній програмі, в той час, я світова – ні. Викладання історії було з російської точки зору. Переклад зарубіжної літератури національними мовами був дуже обмеженим, а іноземні фільми дублювали лише російською мовою. Радянський кінематограф і мультфільми були переважно російськомовними і якщо у них траплялися герої інших національностей, то вони зазвичай розмовляли з кумедними акцентами і мали стереотипні соціальні ролі. Після розпаду СРСР і до моменту повномасштабного вторгнення в Україну вплив російських медіа та контенту залишався дуже сильним. Москва була центром шоу-бізнесу де зосереджувалися великі гроші та успіх.

У цьому контексті вулиці, названі на честь російських митців та пам’ятники російським поетам у місцях, до яких вони не мали жодного стосунку, були нічим іншим, як міченням території та нав’язуванням російської мови і культури всім радянським громадянам. Особливо, якщо врахувати поширене ставлення до місцевих культур, як до примітивних, етнічних, селянських у порівнянні з високою російською культурою.

Наслідки років такої політики мають широкий спектр наслідків. Достатньо поглянути на Білорусь, де білоруською майже не розмовляють онуки покоління для якого вона була рідною. Це ясравий прилад того, наскільки руйнівною може бути примусова русифікація.

4. Перекручуй історію на свій лад

Завдяки потужній пропагандистській машині, Росії завжди вдавалося по-орвелівський перекручувати правду. Одним із вагомих приводів, як для початку війни проти України у 2014 році так і для повномасштабного вторгнення у 2022 році Росія називала захист «російського населення». Визначення «російське населення» прив’язувалось до російської, як до мови щоденного вжитку, хоча більшість російськомовних громадян України вважали себе українцями, та де-факто були жертвами кількох поколінь примусової русифікації, описаної вище.

Ставлення до української культури на окупованих Росією територіях було брутальним і спрямованим на повну ліквідацію. Ще у 2014 році у центрі сучасного мистецтва «ІЗОЛЯЦІЯ» у Донецьку знищили всі мистецькі роботи, а приміщення перетворили на в’язницю, де катують українців, які не підтримують так звану «ДНР».

Після повномасштабного вторгнення було пошкоджено понад 1000 об’єктів культурної спадщини та пограбовано багато музеїв. На окупованих територіях викладання одразу переводять на російську шкільну програму, просякнуту антиукраїнською пропагандою. Водночас бібліотеки зачищають від українських книг, а білборди рясніють шовіністичними цитатами російських поетів. В окупованому нині Маріуполі портретами російських письменників оздобили огорожу, зведений навколо театру, де у березні 2022 від російської бомби загинули сотні місцевих мирних жителів, які шукали порятунку в будівлі.

Білборд у Херсоні з цитатою Пушкіна під заголовком «Херсон — місто російської історії». Світлина зроблена після деокупації міста ЗСУ.

Очевидно, що в контексті розв’язаної Росією війни російська культура не може слугувати ані інструментом примирення, ані механізмом відволікання уваги на «хороше» і «красиве», від військових злочинів, шкоди цивільній інфраструктурі та убивств українців, які щодня чинить російська армія.