Фуко проклав шлях до епохи постправди?

Першопроходець епохи постправди?

Ідеї можуть мати надзвичайну силу. На думку деяких поважних філософів, ідеї Фуко сприяли настанню епохи дезінформації та неправди, або «епохи постправди».

Професійні філософи попереджали про проблеми постмодернізму ще в 1980-х роках, задовго до початку нашої епохи фейків. Вони навіть серйозно намагалися перешкодити головним мислителям цієї філософської течії, як-от Фуко та Жак Дерріда, здобути офіційне визнання.

Одним із прикладів такого протесту був гнівний лист, надісланий у газету «Times» у 1992 році. У ньому кілька філософів протестували проти присудження Жаку Дерріда почесного наукового ступеня в Кембриджі.

Ця стурбованість продовжується й донині. У 2017 році високоповажний філософ Деніел Деннетт назвав постмодерністів «справжнім злом», адже вони «зробили цинічне ставлення до правди й фактів престижним». Інша відома філософиня Сьюзен Нейман стверджувала, що політика постправди та ідентичності набрала обертів саме тому, що «добре освічені люди, які навчалися в хороших гуманітарних коледжах і виявили схильність до роботи в медіа» читали забагато Фуко.

За іронією долі, цей опір лише посилив цікавість до Фуко. Що ж він говорив і наскільки це було шкідливо?

Деконструктор Мішель

Мішель Фуко народився у французькому місті Пуатьє, вивчав філософію та психологію. У Стенфордській філософській енциклопедії його називають геніальним, але «психологічно замученим» студентом. Наприкінці свого життя він активно займався політичною діяльністю. Він часто протестував від імені маргіналізованих груп. Фуко помер у 1984 році від СНІДу, ставши однією з перших відомих жертв хвороби.

Фуко та Жак Дерріда вважаються найвпливовішими постмодерністськими філософами. Вони обидва цікавилися тим, як можна використовувати різні структури (наприклад, інституції та мову) для впорядкування й осмислення людського буття.

На думку Фуко, знання як структуру ніколи не можна аналізувати окремо від влади. Такий спосіб мислення, очевидно, сформувався під впливом Ніцше та, меншою мірою, Гайдеґґера.

Фуко застосував підхід до пояснення систем, що спирався на генеалогію Ніцше. Він спостерігав за історичними трансформаціями та проявами влади, а також за тим, що вони означають для окремого індивіда. Він стверджував, що для того, щоб влада була ефективною, вона має бути прихованою. Цю владу можна побачити лише в змінах соціальних і політичних відносин.

У своїй знаменитій праці «Наглядати й карати» Фуко досліджує еволюцію системи покарань. У XVIII столітті стався перехід від тілесних покарань і смертної кари до виправної системи. Фуко підкреслює, наскільки ця реформа, зробивши систему «м’якшою», водночас стала інструментом посилення контролю: «можливо, щоб карати менше, але, безумовно, щоб карати краще». Фуко також показує, що ця еволюція є наслідком не раціонально неминучих процесів, а випадкових поворотів історії.

Паноптикон: дисципліна за допомогою технологій

Технології зміцнюють дисципліну. Фуко використовував концепцію паноптикону, щоб продемонструвати це.

Паноптикон — це план «оптимальної в’язниці», розроблений філософом Джеремі Бентамом. Це будівля у формі кола. У кожній камері є два вікна та сидить лише один в’язень. Перше вікно пропускає світло ззовні. Друге виходить на центр круглої будівлі. У центрі розташована вишка, де можна розмістити охоронця для спостереження за ув’язненими. Важливо те, що в’язні ніколи не знатимуть, чи є там охоронець і чи спостерігає він за ними. У такий спосіб вони засвоюють владу дисципліни та коригують власну поведінку.

Не важко помітити, що сучасні технології, зокрема й соціальні мережі, мають риси паноптикону.

Джерело: Wikimedia

Водночас технології плекають суб’єктивність. Наприклад, створення ілюзії повністю пристосованого до ваших потреб онлайн-світу (хоча це, звісно, не так) підкріплює ідею про те, що реальний світ також можна пристосувати до ваших суб’єктивних потреб.

«Ложки немає»

Класика кіно, яка блискуче грає з ідеями щодо технологій, правди та реальності — це, звісно, «Матриця». Цей фільм допомагає нам зрозуміти Фуко.

У статті про Гайдеґґера ми писали про те, як науковий метод парадоксальним чином може призвести до використання образів, що спираються на інші образи, поступово відходячи від реальності. Реальність стає покинутою. Французький філософ Бодріяр назвав цю забуту дійсність «пустелею реальності».

Це надихнуло творців «Матриці». У цьому фільмі реальність, яку сприймають люди, насправді є симуляцією, створеною комп’ютерами з метою контролю над людьми. Вони бачать не реальність, а написаний (комп’ютерний) текст. Хоча й не усвідомлюють це.

На перший погляд, це здається досить постмодерністським: реальність, створена з тексту. Однак фільм припускає, що за цією штучною реальністю криється справжня дійсність.

Фуко заперечив би існування глибшої реальності, схованої за зображеннями чи мовою. На його думку, метафізично не існує реальності поза нашою свідомістю.

Навальний — паресіаст

Постмодерністський світогляд характеризується невизначеністю. Як із нею боротися? Відповідь Фуко: читати класичну філософію! Щоб розвинути певну орієнтацію на правдивість у хаосі. Античність може надихнути на філософію як спосіб життя, присвячений правдивості.

Фуко розвинув концепцію «паресії» як способу дискурсу, за якого людина говорить відкрито й правдиво про свої думки та ідеї, без використання риторичних прийомів, маніпуляцій чи узагальнень.

Що характеризує це паресіастичне висловлення правди? Поєднання правдивості, хоробрості та критики. Людина, яка говорить правду в паресіастичний спосіб, говорить правду, ризикуючи власним життям. Паресіаст «говорить правду владі»: він або вона критикує політичного лідера (або лідерів), у такий спосіб свідомо йдучи на ризик соціальної ізоляції, вигнання та (у крайньому разі) смерті. Сократ був паресіастом, так само як Роза Паркс і Мартін Лютер Кінг. Кого ж можна назвати паресіастом нашого часу? Можливо, Олексія Навального.

Постмодернізм ≠ постправда

Проблема постмодерністської філософії, можливо, полягає не в самій філософії, а в її послідовниках. Деякі з них схильні вважати, що оскільки світ — це творіння людства, то його можна переробляти, як нам заманеться. Такий спосіб мислення не властивий Фуко, адже він не відкидав би результатів науки, і його мислення не допускає універсального релятивізму чи готовності миритися з будь-чим.

З іншого боку, є ті, хто стверджує, що Фуко спричинив розкол між модерністським і постмодерністським мисленням. Такі люди описують його як підлітка, що бунтує проти філософської традиції. Це спотворює як Фуко, так і саму традицію. Як ми вже бачили, навіть не будучи суб’єктивістом, Кант уже писав про проблематичність відносин між суб’єктом і об’єктом, а також про труднощі для нас, як суб’єктів, бути впевненими, що ми дійсно знаємо той чи інший об’єкт.

Деконструкція концепцій, які лежать в основі нашого суспільства — складна справа. Однак не потрібно відмовлятися від Фуко через це. Альтернатива такому ризику може виявитися ще гіршою, адже через це можна взагалі втратити критичне мислення. Як казала Арендт, «мислення саме собою є небезпечним».

Дослідження владних відносин поза публічним дискурсом не обов’язково має призводити до цинізму, дезінформації та розколу на політичні ідентичності.

Той, хто деконструює певні істини, соціальні норми чи інституції, не обов’язково має бути запеклим політиком ідентичності. Адже той, хто справді прагне деконструкції, повинен також деконструювати й власну ідентичність, як зазначав публіцист Джон Грей.

Можна сказати, що, згідно з Фуко, ми здатні пізнати власну ідентичність, лише коли визнаємо, що вона постійно змінюється. Таке розуміння відносності власної ідентичності має значно полегшувати спілкування з іншими (зі схожими відносними ідентичностями).

Однак на практиці для більшості з нас це виявляється непросто. Тож, можливо, з Фуко все навпаки. Можливо, його мислення не так цинічне, як занадто ідеалістичне у своїх очікуваннях щодо готовності людей брати участь у відкритій дискусії.

Питання може полягати не в тому, чи мав Фуко рацію та чи був він справжнім злом.

Істинне питання: чи здатні ми, як суспільство, брати участь у публічному дискурсі та водночас бути готовими до критичного аналізу й деконструкції своїх поглядів та ідентичностей?