Гайдеґґер і час картини світу

Заборонені філософи

Минулого літа команда EUvsDisinfo звернула увагу на один випадок, у якому стверджувалося, що «лібералізм руйнує західну культуру», і це називалося симптомом «зародження тоталітаризму», коли забороняються ідеї видатних філософів. Цей випадок нагадує типовий метанаратив, який неможливо спростувати, про те, що західна культура відрізала себе від власного коріння. Подібні випадки пророкують занепад Європи, якщо Росія не прийде їй на допомогу. Звісно, не можна спростувати те, що лібералізм руйнує західну культуру. Проте, трьох із п’яти мислителів, чиї ідеї нібито були заборонені, ми вже обговорювали в нашій серії статей про дезінформацію та філософію (Платона, Арістотеля, Ніцше).

Сьогодні ми зосередимося на четвертому з цього списку — Гайдеґґері, видатному філософському діячеві, який особисто критикував західну культуру. На його думку, західне мислення, від Платона до Декарта, часто ототожнює знання з контролем. Він попереджав, що наукове (або технічне) мислення має свої межі, і доводив, як наукова скрупульозність парадоксальним чином може призвести до суб’єктивізму (і дезінформації).

Буття й час

Найвидатнішу працю свого життя «Буття й час» («Sein und Zeit») Гайдеґґер присвятив своєму вчителю Едмунду Гуссерлю. Цей філософ і математик прагнув оновити філософію. На думку Гуссерля, дуже грубо кажучи, сила ідей перешкоджала доступу до самих речей або явищ. Його філософський задум мав на меті сприяти поверненню до явищ, що згодом вилилося в рух (який і досі існує) «феноменологію». Наукова праця стосувалася проявів речей або того, якими вони проявляються в нашому досвіді.

Щоб оновити філософію, Гуссерль відкинув роботи Декарта. Як відомо, цей французький мислитель заклав новий фундамент філософії, який залежав уже не від Бога, всемогутнього творця, а від суб’єкта (людини) з певним уявленням про світ. Однак проблема Декарта полягала в тому, що цей суб’єкт, або свідомість, був замкнутим. Звідки ми знаємо, чи дійсно зовнішній світ відповідає нашому уявленню?

Гуссерль вирішує це питання. Хоча, як справжній філософ, він не дає чіткої відповіді. Натомість Гуссерль стверджує, що це питання ґрунтується на хибних припущеннях, оскільки свідомість не замкнута, а інтенціональна. Досвід людини спрямований на речі в зовнішньому світі. «Мати свідомість» завжди означає усвідомлювати щось конкретне. Виникає нове запитання: звідки ми знаємо, що взагалі є внутрішній світ?

Гайдеґґер радикалізує ідею Гуссерля. Він застосовує її не лише до області знання, але й до самого існування. До Гайдеґґера такі філософи, як Кант, Декарт і навіть Гуссерль, ставили запитання «Що я можу знати?». Гайдеґґер виходить за межі знання. Для нього дивно було стверджувати «Я мислю, отже, я існую». Радше навпаки: «Я існую, а мислення — лише один зі способів буття».

Щоб звільнитися від конотацій, пов’язаних зі старими термінами, як-от «свідомість», «люди», «душа», Гайдеґґер вводить нове поняття для позначення нашого буття або людського досвіду: «присутність» («Dasein»). Цей термін означає певну «відкритість», дорозумове ставлення до буття, необхідне нам, щоб у певний спосіб (практично, теоретично, естетично) осягнути буття як буття. Інакше кажучи, ви не можете полюбити буття, якщо не усвідомлюєте, що також є його частиною.

Гайдеґґер чудово пояснює, що стурбованість є важливим ключем до самоусвідомлення, оскільки вона зіштовхує нас із власним кінцем, з небуттям. Якщо ми дозволимо відбутися цьому болісному зіткненню, то зможемо віднайти істинну причину цієї невідворотної нестачі буття.

Час картини світу

На думку Гайдеґґера, проблема сучасної культури полягає в тому, що вона змушує нас забувати про скінченність життя. Простіше кажучи, якщо ми забуваємо, що помремо, то ігноруємо «забуття буття» (Seinsvergessenheit). Гайдеґґер у творчий спосіб ставить під сумнів поняття, якими ми оперуємо щодня, щоб показати те, чого ми зазвичай не помічаємо.

«Картина світу» — одне з таких понять. У своїй праці 1938 року «Час картини світу» («Zeit des Weltbildes») він ставить під сумнів сьогодення, сучасну культуру та наше ставлення до цінності інформації. Це також впливає й на наше розуміння дезінформації.

Якщо коротко, Гайдеґґер характеризує сучасну епоху як таку, що керується й визначається наукою. Її моделлю є експериментальна наука: «Фундаментальна подія сучасної епохи — опанування світу як картини».

Що це означає? Як стверджує Гайдеґґер, таке опанування, знову ж таки, походить від Декарта, який запропонував ідею про те, що людина — це суб’єкт, що дивиться на відокремлений об’єкт (світ). Результат цього споглядання — картина світу. Поняття «картина світу» передбачає споглядання з протилежного боку. Однак, за словами Гайдеґґера, це принципово неможливо, оскільки людина дивиться на світ, але водночас є його частиною. Нам здається, що своїм науковим методом ми відходимо від власних суб’єктивних поглядів, щоб зрозуміти світ, а потім повертаємося до своєї суб’єктивності зі сформованою картиною світу.

Напрямок думок, якого дотримується Гайдеґґер, породжує кілька запитань щодо дезінформації.

По-перше, як і розповсюджувачі дезінформації, які іноді звертаються до Гайдеґґера, щоб виправдати власне нехтування доказами, ми могли б запитати: чи виступає Гайдеґґер проти науки або технологій? Безсумнівно, ні. Гайдеґґер не виступає проти науки, але заперечує зведення результатів досліджень до абсолютних істин, так званий сцієнтизм.

По-друге, Гайдеґґер у своїх міркуваннях часто перевертає речі з ніг на голову, змушуючи нас поглянути на них з іншого боку. Можливо, наш страх перед дезінформацією свідчить про те, наскільки важливою для нас є інформація. Можливо, ми навіть трохи залежні від неї, як від шкідливої їжі. Подумайте лише про те, як стрімко зростають обсяги даних, які ми зберігаємо. Інформаційні технології, як інформаційна логістика, дали дезінформації значний поштовх, тож навряд чи проблему дезінформації вдасться вирішити лише технічними засобами. Дезінформація — це насамперед соціальна проблема, і що менше люди готові слухати одне одного й поважати погляди інших, то легшим стає застосування на них дезінформації. Це також означає, що дезінформація — не явище поза сучасністю, а радше її наслідок.

По-третє, Гайдеґґер попереджає, що в сучасному світі наші об’єктивні методи, як це не парадоксально, можуть призвести до надмірного суб’єктивізму. Це може здатися нелогічним. Однак Гайдеґґер вважає, що якщо сучасна людина поверне науково обґрунтовані погляди назад у свій суб’єктивний розум, то існує ризик нескінченного формування поглядів щодо поглядів, і це призведе до ситуації, коли погляди будуть повністю відірвані від реальності, у якій вони усвідомлювалися.

Це можна порівняти з біологічною концепцією «фішерівської втечі», заснованої на прикладі павичевого хвоста. Певний час біологи намагалися пояснити цей феномен. Як можна було поєднати ці довгі, вигадливі пташині хвости з прикрасами та суворий процес природного відбору? Цю проблему вирішили, запропонувавши механізм «фішерівської втечі»: еволюцію гіпертрофованих прикрас у самців, спрямованих на приваблення самок.

Прикладом дезінформації є поширена неправдива історія про те, що данці — «зоофіли», і вона є частиною ще більшого морального приниження Заходу.

«Зоофілія» — яскравий приклад цього процесу у світі дезінформації. Колоритна, екзотична історія, яка здається надто безглуздою, щоб пережити медіавідбір. Однак, іноді це все ж таки вистрілює. Починається все з чогось незначного, як-от повідомлення, що данський зоопарк збирає непотрібних домашніх тварин як їжу для хижаків, а потім, історія за історією, це неймовірним чином перетворюється на цілковитий абсурд.

Гайдеґґер, як відомо, дуже складний науковець. Однак, напевно, найважливіший урок, якому він може нас навчити, доволі простий. Коли ми говоримо про дезінформацію, слід пам’ятати, що люди, на яких спрямована дезінформація, — теж частина буття. Тож як щодо реальної розмови за філіжанкою кави?