Ганна Арендт і вразливість фактів
Фактор самотності
Нині більшість людей інтуїтивно розуміють, що самотність призводить до проблем із психічним здоров’ям. Коли пандемія COVID-19 змусила суспільство піти в ізоляцію, багато хто усвідомив, що ми, люди, теж тварини. Самотність приносить нам страждання.
За даними дослідження Принстонського університету, люди частіше вірять у неправдиву інформацію, коли почуваються ізольованими від суспільства. Крім того, саме самотністю деякі експерти пояснюють схильність літніх людей до поширення дезінформації.
Ганна Арендт — одна з найоригінальніших мислительок XX століття — уперше висловила припущення, що самотність підживлює політичний екстремізм. Вона особисто пережила і те, і інше.
У 1933 році їй, молодій єврейці, довелося тікати з Німеччини. Після Другої світової війни вона багато писала про те, чому брехня, популізм і, зрештою, тоталітаризм змогли набути такого впливу.
У своїй знаменитій книзі «Витоки тоталітаризму» Арендт стверджує, що тоталітаризм історично став чимось новим. Він «суттєво відрізняється від інших форм політичного гноблення» (згадаймо деспотію, тиранію та диктатуру), оскільки передбачає застосування терору для підкорення широких мас, а не лише політичних опонентів. Наприкінці своєї книги авторка акцентує увагу на тому, що, на її думку, стало визначним фактором успіху режиму: на самотності.
Злидні в Берліні
Усі знають цю історію. У 1929 році стався обвал Нью-Йоркської фондової біржі, який нещадно вдарив по економіці світу й Німеччини зокрема. Як наслідок, торгівля й економіка країни занепали, а населення страждало від нищівного безробіття та соціальної нерівності. Ще до цієї кризи країна намагалася подолати наслідки Першої світової війни, а економічний бум ревучих двадцятих зробив певні прошарки населення дуже багатими. Так виникли ідеальні умови для появи «масової людини», яка почувається покинутою, ізольованою та непотрібною, тобто самотньою.
Для Арендт самотність — це передусім не брак соціальної взаємодії з іншими людьми, а радше відсутність самоідентичності, яка є продуктом спільного буття, приналежності до спільноти: «відчуття повної неналежності до світу» заважає формуванню ідентичності, створюючи простір для терору та тоталітаризму. Ідеальний суб’єкт тоталітарного правління — це не людина з певними ідеологічними переконаннями, а «люди, для яких різниця між фактом і вигадкою та відмінність між правильним і хибним більше не існують».
Хто завжди говорить правду, той друзів не має
Арендт відчула на власному досвіді, що, говорячи правду на публіку, також можна лишитися на самоті. Коли вона писала про судовий процес над Айхманом, то вважала, що документує власний досвід і ділиться своїми думками. Однак у відповідь вона отримала лише осуд. Утім, цей болючий досвід надихнув її взятися за перо й боротися з брехнею в політиці. На думку Арендт, якщо хтось мириться з брехнею або позбавляє інших можливості вільно формувати власні переконання чи сприймати реальність, це може зруйнувати те, що пов’язує людей, — світ, який ми разом будуємо.
Обкладинка книги «Суд на Айхманом у Єрусалимі». Джерело: Wikimedia
Накачування фактами
У своєму есе «Істина й політика», написаному в 1967 році, Арендт визнає, що в наш час істина більше не сприймається як щось дане, що очікує на те, щоб бути відкритим людиною; натомість її формує розум. Авторка розрізняє різні ступені істин: математичні істини, наукові істини, філософські істини та факти.
Факти та події вона називає фактичною істиною, і вони є продуктом суспільства, що живе та діє разом. Факти й події задокументовані в колективній пам’яті та історії як колективні наративи й традиції, що піддаються сумніву або підтверджуються. Яка їх функція? Виступати спільною основою, на яку можна спиратися, даючи можливість кожній людині переживати свій досвід і формувати власний сенс. Однак складність фактів полягає в тому, що порівняно з математикою, наукою та філософією вони є вразливішими, як пише Арендт:
«Факти та події — речі набагато вразливіші, ніж аксіоми, відкриття чи навіть найсміливіші спекулятивні теорії, народжені людським розумом. Вони виникають у середовищі мінливих людських переживань, у потоці яких немає нічого стабільнішого, ніж, як визнано, відносна непохитність структури людського розуму. Якщо їх втрачено, жодні раціональні зусилля не зможуть їх повернути».
На думку Арендт, фактам постійно загрожує небезпека з боку політики, оскільки політика передусім опікується конкретними діями, не правдою. Проте ще більшу небезпеку становить те, що за межами звичайної політичної практики, — засіб, який Арендт називає «організованою брехнею». Організовані брехуни мають на меті не просто замінити частину правди неправдою. Власне, вони заходять іще далі, намагаючись підірвати саму структуру фактів реальності. Якщо говорити менш філософськими термінами, це спроба «залити весь інформаційний простір лайном» (як казав Стів Беннон).
Через організовану брехню факти поступово знецінюються, перетворюючись на звичайні думки. Якщо уважно проаналізувати праці Арендт, стає ще зрозуміліше, як сучасна концепція «альтернативних фактів» сприяє накачуванню простору фактами.
Виявлені нами численні випадки поширення дезінформації з ревізіоністською метою лише доводять це. Згадаймо хоча б наративи про Другу світову війну, Катинський розстріл або неправдиві історії про обіцянку НАТО ніколи не «розширюватися» на схід.
Навіть сам Путін виявив неабиякий інтерес до переписування історії та опублікував кілька матеріалів, які її спотворюють. Зокрема, один із них містить звинувачення проти Польщі в розв’язанні Другої світової війни, в іншому говориться про історичну єдність Росії та України, а в третьому — про жагу Америки до господарювання, результатом якої стало «розширення» НАТО на схід і антиконституційний переворот в Україні.
За словами Арендт, коли дезінформація з боку представників влади виявляється успішною, це дає організованим брехунам три переваги. По-перше, вони можуть робити певні заяви, а потім стверджувати, що цього ніколи не було. По-друге, це можливість переписувати історію відповідно до власних інтересів. По-третє, це дає змогу називати певні групи (меншини або політичних конкурентів) загрозою без необхідності підкріплювати це доказами. Оскільки вразливість фактичної правди неможливо усунути остаточно, сучасним демократіям доводиться жити з цією вродженою слабкістю.
Усе це свідчить про надзвичайну важливість громадських інституцій, як-от бібліотеки, музеї, університети, суди та преса. Саме в таких місцях зберігаються факти й ведеться публічний опис подій. Без них ми втратили б важливий елемент захисту фактичної правди.
Переваги брехні
Чому брехня так впливає на публічний простір? Одна з відповідей полягає в тому, що правда часто буває неясною, мінливою. Люди надають перевагу історіям, що розвіюють їхні сумніви. Коли рік тому світ сколихнувся від COVID-19, дехто дуже хотів вірити, що нічого серйозного не сталося, оскільки люди бояться змін. Саме цим і скористалися дезінформатори. Водночас інші наративи все ж визнавали небезпеку, але згодом пояснювали її вже наявними ідеями, як-от загроза з боку глобальних еліт, ворожих мільярдерів чи Китаю.
Ганна Арендт пояснила цей феномен у 1971 році в ще одному зі своїх тематичних есе «Брехня в політиці»:
«Саме ця вразливість робить брехню такою легкою й спокусливою до певного моменту. Вона ніколи не вступає в конфлікт із розумом, адже все могло дійсно бути так, як стверджує брехун. Брехня часто буває набагато правдоподібнішою та прийнятнішою для розуму, ніж реальність, оскільки брехун має величезну перевагу — він заздалегідь знає, що хоче або очікує почути аудиторія. Він ретельно продумує свою історію для широкого розголосу, намагаючись зробити її переконливою, тоді як реальність має прикру звичку підносити нам несподіванки, до яких ми буваємо неготові».
Якщо говорити про небезпеку дезінформації для суспільства, то Ганна Арендт є беззаперечним авторитетом у цьому питанні. Вона розуміла, що самотність робить людей вразливими до дезінформації та екстремізму, і пояснила, чому факти є такими вразливими, а люди — схильними вірити брехні.
Ганна Арендт. Джерело: Wikimedia
