Джон Стюарт Мілль і чесне коло впевненості через самовиправлення
Думки Джона Стюарта Мілля часто використовують у дебатах про дезінформацію як люди, що насторожено ставляться до державного втручання, так і ті, хто хоче захистити свободу інформації. Мілль для таких дискусій чудово підходить, оскільки є одним із заслужених захисників свободи у філософському каноні. Свобода інформації є центральною в його науковій і практичній філософії. Мілль досліджував наслідки відверто емпіристського погляду, але поєднував її з романтичним рухом серед поетів XIX ст., який був новим і свіжим для свого часу, бо саме поезія дала йому друге дихання в житті. Мілль був вихований у суворій, можливо, навіть тиранічній обстановці своїм батьком, який хотів зростити мудреця. Його книга Про свободу, опублікована в 1859 році, залишається визначальним обґрунтуванням ліберальної ідеї про те, що особиста свобода є найкращим шляхом до щасливого та справедливого суспільства. Її твердження щодо дезінформації набагато менш очевидні, ніж багатьом може здатися.
Мілль і Мілль
Джон Стюарт Мілль народився 1806 року в Англії, у лондонському районі Пентонвілл, і став одним із батьків сучасного лібералізму. Ми багато знаємо про його молодість, оскільки вона докладно описана в його автобіографії. Джон був сином Джеймса Мілля, який разом із Джеремі Бентамом був впливовим представником зростаючого тоді руху утилітаризму. Грубо кажучи, вони стверджували, що моральним учинком є той, який спричиняє найбільше добра. Добро вони ототожнювали із задоволенням, тож, як Епікур, щодо цінностей вони були гедоністичними.
Хоча Джеймс Мілль і пропагував задоволення, він виховував Джона надзвичайно суворо. Він відкрито намагався виростити генія, який міг би й далі утверджувати цілі утилітаризму. Батько не дозволяв сину гратися з іншими дітьми. Джона навчали грецькій мові з трьох років. У восьмирічному віці він уже прочитав великий обсяг грецької класики та знав історію, арифметику, фізику й астрономію. Пізніше Мілль страждав від довгих періодів депресії та навіть роздумував про самогубство. Оскільки його одужанню сприяла поезія романтиків, Мілль усвідомив, що філософія просвітництва містила лише «одну сторону істини». Відтоді він прагнув звести воєдино культуру почуттів і справедливе суспільство.
Істина не існує поза критикою
На відміну від Канта, Мілль стверджував, що апріорне знання об’єктивних фактів неможливе. Для розуму немає високого місця в порядку речей; він є лише частиною природи. Отже, Мілль говорив, що знання можна одержати лише через емпіричне спостереження та мислення, що ґрунтується на таких спостереженнях. Тому Мілля вважають натуралістом, чиї ідеї ближчі до Юма, ніж до Канта або Платона.
Але на відміну від Юма, Мілль мислить дещо оптимістично. Мілль характеризує історію науки як накопичення нашого знання шляхом індукції, а також як збільшення обсягу наших знань про індукцію. Знання накопичуються, і ефективність цього процесу постійно зростає. Що більше людина вивчає світ, то більше індукція вкарбовується в наше існування. Поступово людина стає дедалі більше самокритичною та систематичною. Однак, оскільки індукція завжди засновується на емпіричних спостереженнях, нові докази потенційно можуть коригувати наші уявлення. Істина умовна, бо вже завтра ми можемо зрозуміти, що до цього весь час помилялися!
Ця принципова готовність визнавати свої помилки та коригувати уявлення підкреслює силу сучасності. Якщо певна позиція витримала багато (інтелектуальних) атак, то вона, очевидно, була стійкою, бо апріорі ми її правдивою не вважали. Парадоксально, але людина більше схильна до правоти саме тому, що невпевнена!
Свобода слова — розумна, вигідна та справедлива
Елемент умовності пов’язує теоретичну філософію Мілля з його практичною філософією. Ця відкритість фактично є наріжним каменем політичних поглядів Мілля, які висловлені в його праці Про свободу. Центральним у книзі є так званий «принцип шкоди». Він говорить, що дії індивідів повинні обмежуватися тільки з метою уникнення шкоди іншим індивідам:
«Єдина ціль, для якої можна справедливо застосовувати силу щодо члена цивілізованого суспільства проти його волі — це запобігання шкоді іншим».
Праця Про свободу також містить переконливі тези на захист свободи слова. Мілль наводить три основні аргументи за свободу та проти цензури. По-перше, епістемологічний аргумент. Людина ніколи не може бути повністю впевненою в тому, чи була особистість, яку змусили мовчати, (частково) права. Крім того, вступати в конфлікт із хибними ідеями корисно, оскільки це спонукає до перегляду власних поглядів і перешкоджає тому, щоб вони стали догмами. А ще люди схильніші до того, щоб відмовлятися від помилкових думок від час відкритого обговорення. По-друге, утилітаристський аргумент. За Міллем для суспільства корисно мати ідеї, які суперечать одна одній. Згодом це призведе до найкращих рішень для суспільства. Часто це поєднується з ідеєю «ринку ідей»; із конфлікту ідей виросте істина. По-третє, у мисленні Мілля є романтична сторона. Піддавати особистість цензурі — неправильно, бо вона має право на самовираження та самовдосконалення.
Свободі — так, але як?
Мілль усвідомлював, що свобода потребує чогось більшого, ніж інституцій — гарантів свободи. Він вважав, що перешкоджати свободі інформації може не лише держава, а й суспільство. Він правильно передбачив, що в суспільствах із загальною демократією неформальні механізми суспільного тиску та очікувань теж можуть бути тиранічними. Тому Мілль захищав особисту свободу від впливу не лише держави, але також і диктату суспільства, традиції та звичаю, які, як боявся Мілль, придушуватимуть індивідуальність. Насправді найбільшою небезпекою для Мілля була не державна, а суспільна цензура. Іншими словами, культура нетолерантності щодо людей, які осмілюються думати інакше.
Що це означає для світу дезінформації? Очевидно, що Мілль не писав про це прямо. Утім, він писав, що деякі шляхи вираження думок попри все «можуть робити справедливим застосування суворої цензури». Він думав про висловлювання, які «мали на меті заперечити факти й аргументи, неправдиво визначити деталі суті питання або неправильно висвітлити протилежну позицію». Свідоме поширення неправдивої інформації підпадає під ці категорії. Тому Мілль не був категорично проти цензурування тих, хто діяв із лихих намірів, хоч і попереджав, що визначити тих, хто справді чинив щось із лихих намірів, складно. Найімовірніше, Мілль не був би категоричним щодо того, щоб фіксувати іноземний вплив через неправдиву інформацію, поширений профінансований або підтриманий представниками держав, як це робить EUvsDisinfo.
Інший аспект загрози дезінформації — це технологія та ті, хто її контролює. З позиції змагання не буде перебільшенням уявити, що Мілль був би схвильований зосередженням влади в руках платформ.
До того ж у царині інформаційних технологій застосування концепцій свободи та шкоди Мілля стає непевним. Платформи створюють середовище, яке прагне (успішно) затримувати увагу користувачів на максимально можливий час, і в цей час видобувають дані, про які користувачі не завжди можуть підозрювати, для ефективнішого таргетингу реклами, і в деяких ситуаціях це приводить користувачів до злісних поширювачів неправдивої інформації, що ставить під сумнів добровільність досвіду користування такими платформами.
Марно намагатися спроєкціювати думки мислителя минулого на проблеми сучасності. Але багато кому хочеться трактувати працю Про свободу як незаперечний аргумент проти будь-яких дій держави перед загрозою дезінформації. Утім, не можна обмежувати постать Мілля захистом відкритого процесу пошуку істини, його попередженнями про державну та суспільну цензуру, а також високою оцінкою ексцентричних особистостей. Його ідеї надто цікаві та важливі, щоб так робити.
