Аристотель: дезінформація, істина та практична мудрість
Жага до знання
Розпочали ми нашу серію з Платона. Сьогодні ж продовжимо Аристотелем, його учнем, другом, інтелектуальним суперником і рівним йому у філософському впливі.
В епоху дезінформації заява Аристотеля про те, що прагнення до знань закладене в природі людини, може звучати обнадійливо. За Аристотелем люди природно запрограмовані відторгати неправду та брехню. Як він дійшов до цього висновку і які умови необхідні для правдивого спілкування?
Аристотель за всіма стандартами визнаний одним із найвизначніших філософів. Його тексти формували філософію пізньої античності, епох Середньовіччя та Ренесансу. Навіть сьогодні його вивчають із незгасною цікавістю.
Аристотель (384–322 рр. до н. е.) був працьовитим дослідником і письменником. Він залишив по собі солідний доробок — за деякими оцінками, приблизно двісті трактатів, із яких до нас дійшов лише тридцять один. Його мислення охоплювало широкий спектр дисциплін від логіки, політичної теорії, метафізики та філософії розуму до етики, естетики та риторики, він навіть заглядав у позафілософські сфери, як-от емпіричну біологію, де склав докладні описи тварин і рослин.
Одна деталь в особистому житті Аристотеля особливо цікавить істориків і кінорежисерів — у 343 р. на запит правителя Македонії, Філіпа, Аристотель навчав його тринадцятилітнього сина Александра, який пізніше став відомим як Александр Македонський.
Платонічні взаємини з Платоном
До Платона та Аристотеля напрямок філософії диктували так звані «софісти». Вони просували «фронезис» — практичну істину. Софісти вчили, як стверджувати свою думку через суперечку з протиборчими аргументами. Софісти бачили істину як те, про що рівні члени суспільства з різними поглядами переконали одне одного вважати за правду. Дехто може назвати їх постмодерністами античності.
Як уже говорилося в нашій першій статті, Платона сильно турбувала «дезінформація» його доби, яка виникла з упровадженням алфавіту.
Протистоячи ідеям софістів, Платон стверджував, що для того, щоб критично підходити до написаного тексту, абсолютні ідеї («софія») просто необхідні. Ці ідеї відокремлювали читача від тексту та протиставляли їх. Філософи можуть дійти до цих ідей діалектичним методом — у процесі запитань і перевірок. Часто пропускають дещо важливе — те, що проникнення в ці абсолютні ідеї не означає оволодіння «істиною», а лише підтверджує їхню незбагненність.
Через свої високі ідеали та інтроспективні методи Платон не був фанатом демократії. Зі схожих причин його не хвилювала риторика промов. Він боявся, що люди без знань про Істину вдаватимуться до маніпуляцій і «базової риторики», щоб завойовувати прихильність аудиторії, неспроможної відчути різницю.
У характерному компромісному стилі Аристотель поєднав думки Платона та софістів. За Аристотелем риторика — це відповідник діалектики. Обидва методи пошуку істини необхідні для вирішення (політичних) проблем і пізнання істини. Водночас обидва методи мають свої недоліки, коли йдеться про дезінформацію. Без упровадження абстрактних ідей, як говорив Платон, важко критично сприймати текст. З іншого боку, зловживання цими речами може створити розрив між емпіричною та абстрактною істиною. Найяскравішим прикладом є змови.
Можливо, практичний Аристотель також помітив, що часто ціллю дезінформації є не переконування, а скоріше схиляння до відданості та покори. Це означає, що для дезінформації не застосовуються ні «софія», ні «фронезис», бо її метою не є пошук істини. Концептуально прокремлівські медіаресурси діють як «трибуна». Її характеристики: вертикальна комунікація, відданість ієрархії та всього два способи вираження думки: похвала та осуд.
Класична риторика та дезінформація
Як би Аристотель висловився про дезінформацію в наш час? Найімовірніше, він би дивився на це з практичної сторони.
Аристотелю було що сказати про практику спілкування. Його книзі про риторику присвячено окремий розділ у Стенфордській філософській енциклопедії. Його ідеї досі актуальні.
За Аристотелем риторика — це «сила бачити шляхи переконування в кожній ситуації». Аристотель любив розрізняти. Різні контексти, утім, вимагають різних підходів. Відомий вислів Аристотеля про те, що в контексті мовці мають три шляхи переконування: етос, патос і логос. Етос стосується особи мовця. Патос — емоційного стану аудиторії. Логос — загального предмету промови як такого. Це розділення підкреслює поділ спілкування на три виміри: мовець, послання та аудиторія. Кожен промовець знає, що це — ключ до розуміння.
Говори так, ніби віриш у це
Патос полягає в розумінні — і використанні — емоційного настрою аудиторії. Сюди входить як вкладання певних емоцій в аудиторію, так і їх спонукання в аудиторії. Наприклад, усе більше досліджень підтверджують, що присутність морально-емоційного мовлення в політичних посланнях суттєво прискорює їхнє поширення в межах певних ідеологічних груп (і дещо менше — між різними групами). Як і мелодрами, почуття продаються.
Патос працює як для дезінформації, так і для комунікації загалом. Як яскравий приклад із минулого можна навести звіти доктора Вейкфілда у 1998 році, який заявив, що знайшов зв’язок між аутизмом і вакциною. Вони були неправдивими, але створили достатньо страху для підживлення антивакцинаторського руху та в результаті спричинили повторну появу таких хвороб, як кір. Комбінація COVID-19 і сучасних комунікаційних технологій створила чудові умови для дезінформації, щоб вкладати та спонукати все більше страху в небачених досі масштабах.
Логіка брехні
Логос стосується предмета твердження, відділеного від мовця та аудиторії. Застосувавши цей принцип до дезінформації, можна відразу побачити, що деякі фейки — очевидні… фейки.
Подумайте: Білл Ґейтс насправді під контролем Сатани (або є ним). Цілковита маячня.
В інших випадках усе складніше.
Для прикладу, успішні кампанії часто «ховають брехню за бронею загальної правди», як пояснює дослідник дезінформаціїТомас Рід. Його відома книга Активні заходи ілюструє неймовірний приклад із Другої світової війни, вигаданий Меморандум Танаки. Цей документ начебто 1927 року був ключовим, щоб переконати багато країн, що Японія розробила воєнну стратегію для досягнення світового панування. Утім, документ не був справжнім.
Чому цей фальшивий наратив був таким популярним? Бо він був заснований на реальній самовпевненій зовнішній політиці Японії того часу.
Як застосовувати цю методику загальної правди в часи пандемії? Минулого року ми бачили, як прокремлівські медіа взяли частину правди про вакцину AstraZeneca (вона була розроблена з використанням вірусного вектора шимпанзе), щоб заклеймити її «мавпячою вакциною» та знизити довіру до вакцин західного виробництва. Це дало змогу прокремлівським медіа припустити, що британська вакцина перетворить людей на мавп і викликало критику з боку захисників тварин і антивакцинаторів.
Розмивання довіри
Етос стосується особи мовця — тобто довіри до його слів. Цей вимір є фундаментальним для розуміння дезінформації.
Чому для поширення дезінформації створюються фейкові облікові записи? Не лише для більшого охоплення аудиторії. Насамперед ці облікові записи створюються з метою створити групу нібито однодумців, людей, які виглядають вартими довіри. Як один із недавніх прикладів можете глянути дослідження від Graphica про російських акторів, які грають ультраправих американців.
Важливою ціллю дезінформації також є зачепити етос інших учасників комунікації, що виливається в недовіру в суспільстві.
Ось кілька прикладів:
Ось чому зараз існує багато спроб підірвати рейтинги Навального.
Ось чому ми бачимо заяви про те, що в Джо Байдена старечий маразм.
Є багато різних і взаємовиключних заяв щодо Романа Протасевича та вимушену посадку в Мінську його рейсу Ryanair.
Інший приклад того, що Facebook називає «зламом сприйняття». Залякувачі мають на меті використати суспільний страх операцій впливу, щоб створити фальшиве враження масштабної маніпуляції виборчими системами, навіть без доказів.
Завданням дезінформації є переповнення інформаційного простору брехнею та маніпуляціями. Філософ із 300 р. до н. е. показує нам, як патос застосовується для ефективного поширення, логос — для приховування брехні за правдою, а етос — для зрощення недовіри людей одне до одного.
