Форум проти трибун = Габермас проти Шмітта

ЗМІ, засновані на політичній філософії

Наші найвідданіші читачі знають, що ми вже теоретично обґрунтували, як діють прокремлівські ЗМІ та ЗМІ в демократичних суспільствах. Вони групуються навколо двох різних концепцій: ЗМІ як форум або ЗМІ як трибуна. Це, звісно, теоретична модель, яка відображає два ідеальні типи відносин між ЗМІ та їх аудиторією. Ці два типи значною мірою вписуються в ширше уявлення про демократію двох науковців: Карла Шмітта та Юрґена Габермаса. Шмітт сприймає політику через дихотомію «друг-ворог», натомість Габермас націлений на дискусію між рівними громадянами (або ЗМІ). Далі ми проаналізуємо ці зв’язки.

ЗМІ як трибуна: атакувати, звинувачувати й очорняти

У 2019 році ми пояснювали, що прокремлівські ЗМІ за своєю концепцією працюють як «трибуна». Для неї характерні такі ознаки, як вертикальна комунікація, відданість ієрархії, і лише два способи вираження думки: похвала або осуд.

Поняття «трибуна» — це насамперед платформа для поширення ідей і цінностей того, хто контролює цю платформу. Це процес «згори-вниз», де аудиторія повинна пасивно сприймати ідеї й отримувати вказівки від правителів про те, як діяти та що думати. Концепція заснована на безумовній лояльності з боку аудиторії.

Ця ідея пронизує навіть інституційну структуру двох стовпів прокремлівської дезінформації: «Sputnik» і «RT». «Sputnik» було створено указом президента РФ із метою «висвітлення державної політики Росії за кордоном». «RT» повністю фінансується російським урядом і входить до офіційного переліку ключових організацій, що мають стратегічне значення для Росії. Докладніше про те, як працюють «RT» і «Sputnik», читайте в попередньому матеріалі.

Для них журналісти, судді та політики, які діють незалежно від влади та, відповідно, критикують її, указують на юридичні проблеми законодавства або пропонують альтернативну політику, є екзистенційною загрозою. Тому дуже часто прокремлівські ЗМІ не реагують на їхній контент, а намагаються підірвати довіру до них.

Ось кілька прикладів.

Якщо розслідувальні видання на кшталт Bellingcat отримують результати розслідування отруєння одного з найвідоміших лідерів кремлівської опозиції, Навального, які компрометують, прокремлівські ЗМІ акцентують увагу не на самому розслідуванні, а на критиці організації, виставляючи її «фабрикою фейків». Оскільки прокремлівські ЗМІ мають власну фабрику, їх мова також видає чимало проєкцій.

Ось чому ми помічаємо ну дуже багато спроб підірвати репутацію Навального.

Принцип верховенства права також має важливе значення для захисту свободи ЗМІ. Тому цілком логічно, що прокремлівські ЗМІ часто атакують Європейський суд із прав людини.

Шмітт і екзистенціальна потреба в боротьбі

Один із найвидатніших політичних мислителів сучасності, болгарський політолог Іван Крастев, відзначив вплив Шмітта на сучасне російське державотворення та зовнішню політику (з наслідками, що впливають на російську дезінформаційну діяльність).

Хоча Шмітта широко визнають як блискучого філософа, він також має сумнозвісну репутацію «коронованого юриста» націонал-соціалізму. Після приходу Гітлера до влади в 1933 році Шмітт перейшов на бік нацистів. Згодом він став впливовою особою та не соромився використовувати це для виправдання позасудових розправ над політичними опонентами та спроб викорінення єврейського впливу в німецькій юриспруденції.

Отже, що ж такого написав Шмітт, що інтригує нас донині? Чому його досі серйозно вивчають політичні теоретики? Відповідь зосереджена навколо, здавалося б, простого запитання. У своєму есе «Поняття політичного», написаному в 1932 році, він запитує: що є суттю політичного?

Шмітт шукає не конкретний спосіб життя чи певний набір інституцій, а радше критерії для ухвалення певних типів рішень. Для порівняння, в етиці це було б «добро» і «зло», в естетиці — «прекрасне» і «потворне». Його відповідь така: усі дії та мотивації в політиці, зрештою, зводяться до поділу на «друга» та «ворога». Потрібно розуміти, що ворог не є моральною категорією, це, скоріше, суспільна, ніж особистісна сутність. Однак для Шмітта ворог є екзистенціальним у тому сенсі, що людині потрібен ворог, щоб визначити себе. «Скажи мені, хто твій ворог, і я скажу, хто ти», — пише він.

Відстоюючи ідею боротьби між ворогами, Шмітт повністю відходить від традиції політичної філософії. Слідом за Гоббсом, який винайшов Левіафана для подолання ворожнечі в природному середовищі, політичні мислителі вигадували моделі, які намагалися приборкати агресію.

Не дивно, що саме це Шмітту й не подобається в ліберальній демократії: вона спрямована на нейтралізацію конфліктів. За його словами, у сучасних суспільствах зникли здорові конфлікти. Їх витіснили, наприклад, транзакції на ринку, юридичні механізми в судовій системі та, що найгірше, постійні дебати в парламенті. Відсутність боротьби в межах демократії, яка має вирішальне значення для розвитку ідентичності, перетворила індивідів на найпростіші суб’єкти (споживачів, клієнтів чи виборців).

Тому не дивно, що генеральний директор і головний редактор «Sputnik» Дмитро Кисельов сказав своїм працівникам: «Період неупередженої журналістики скінчився. Об’єктивність — це міф».

«Політична теологія», у якій наведено теорію суверенітету Шмітта (1922), джерело: Wikimedia

ЗМІ як форум

ЗМІ як форум — це концепція, що передбачає радикально іншу поведінку, ніж ЗМІ як трибуна. Їй притаманні ідеї Габермаса.

В умовах демократії ЗМІ мають сприяти створенню простору, який Габермас назвав «herrschaftsfreie Kommunikation» («простір вільної комунікації»), тобто вільний від домінування комунікаційний простір. Грубо кажучи, їм притаманні такі риси, як комунікація на засадах рівноправ’я та природне критичне сприйняття. Основний вид діяльності — незалежне опитування. Якщо модель трибуни, ймовірно, можна охарактеризувати знаком оклику, то для моделі форуму це знак питання.

Концепція форуму ґрунтується на горизонтальному обміні ідеями та поглядами. Загалом ЗМІ виконують функцію простору для публічного дискурсу. Форум — це не місце, де ухвалюються рішення, це місце для дебатів, запитань, розгляду, критики. Успішний форум може бути гучним, грубим і навіть вульгарним. Його можна модерувати, але в жодному разі не контролювати.

Габермас на захисті дискусій

Як модель трибуни узгоджується з думкою Шмітта, так і модель форуму — з думкою Габермаса. Він, напевно, назвав би трибунний тип мислення «інструментальним», який чітко відрізняється від «комунікативного».

Хто такий Габермас, що він говорив про комунікацію та як це вписується в його ширшу концепцію демократії?

Юрґен Габермас — єдиний із філософів нашої серії, хто досі живий. Він прославлений як один із найвпливовіших мислителів сучасності. Габермас дивовижним чином поєднує європейську та англо-американську філософські традиції. Можна сказати, що його філософські амбіції полягають у тому, щоб поєднати традиційні претензії філософії на універсальність і раціональність зі скромнішими, фаллібілістичними, емпіричними підходами до істини. Він брав участь у дебатах із багатьма філософами (Ґадамером, Патнемом, Фуко, Роулзом і Дерріда).

В основі концепції демократії Габермаса — дискусія. Адже продуктом демократії є законодавство, яке потенційно може примушувати громадян: «лише ті закони можуть претендувати на легітимність, які отримають схвалення всіх громадян у дискурсивному процесі законодавства, який, зі свого боку, законно встановлений». Якщо коротко, в ідеалі люди повинні усвідомлювати себе співавторами законодавства.

Центральне місце в цьому дискурсивному процесі займає теорія комунікативної дії Габермаса. За Габермасом, у комунікативній дії учасники поділяють спільне переконання в тому, що їхні цілі є «справедливими за своєю суттю» або «гідними». На підставі цього учасники можуть координувати свої колективні дії та амбіції. Такий підхід відрізняється від стратегічної дії, яка є інструментом для досягнення особистих цілей. Для Габермаса комунікативна дія вважається успішною, якщо учасники погоджуються, що їхні цілі обґрунтовані.

Комунікативна дія пов’язана з «раціональністю дискурсу». Що це означає? Габермас пояснює, що мовленнєвий акт досягає розуміння, коли слухач має «позитивну позицію» щодо висловленого твердження. Слухач припускає, що твердження може ґрунтуватися на вагомих підставах. Однак, якщо цього підтвердження немає, учасники комунікації можуть перейти від звичайної мовленнєвої діяльності до «дискурсу», тобто принципу аргументації та діалогу. Отже, твердження (раціонально) перевіряються на істинність, правильність чи достовірність. На суспільному рівні ЗМІ є незамінними в цьому процесі. Соціальний порядок, за Габермасом, зрештою, вимагає від учасників формування «інтерсуб’єктивної обґрунтованості» тверджень, необхідних для соціальної співпраці.

Юрґен Габермас, джерело: Wikimedia

Справжня боротьба

Шмітт стверджує, що ліберальна демократія перетворює людей на кволі найпростіші суб’єкти. Їм потрібна боротьба, щоб віднайти власну ідентичність. Проте сам Шмітт не може пояснити, чому в ситуації, якій він віддає перевагу, люди не є однаковою мірою найпростішими суб’єктами, можливо, не як споживачі, а як вічні вороги.

Теорія демократії Шмітта лежить в основі моделі ЗМІ як трибуни. З іншого боку, теорія Габермаса пояснює, чому обговорення є важливим для легітимізації законів і рішень, від яких одні люди отримують вигоду, а інші — ні. Плюралістичні ЗМІ, котрі підтримують обговорення на засадах рівноправ’я, гарантують, що всі позиції та інтереси буде почуто, розглянуто та зважено.

Важливе застереження. Тут не йдеться про відображення реальної території. Модель форуму не обов’язково відображає реальність у наших демократичних країнах. Ба більше, навіть якщо це так, такий стан речей не можна розуміти як щось дане. Раніше філософія Арендт нагадала нам, що для цього потрібна здорова екосистема журналістів, юристів, судів, науковців, істориків. Можливо, навіть театрів і мистецтва, додамо ми. Надихаючись Фуко, ми зауважили, що для цього також потрібні учасники, які готові деконструювати, досліджувати та критикувати не лише опонента, а й себе.

Можливо, справжня боротьба полягає в тому, щоб знайти в собі хоробрість вступити в реальну дискусію з «іншою стороною»?